Фіміам

“Тому йдемо, тому говоримо, тому не мовчимо”. Служіння в Луцькому геріатричному пансіонаті

28 Лип, 2018 22:15

22 Тра, 2018

Для тих, хто тут ніколи не був, це місце може здаватися в’язницею або табором суворого режиму. Так думала я, поки не потрапила в стіни Луцького геріатричний пансіонату.

Біля входу мене уже чекала Зоя Петрівна. Жінка невисокого росту та поважного віку, але з великим серцем – уже п’ятнадцять років відвідує мешканців пансіонату. Цього разу вона тут була з особливою місією – пані Зої доручили передати підгузники для важких хворих, що мешкають у пансіонаті. Засоби особистої гігієни придбали за кошти меценатів, знайдених за посередництвом євангельської церкви «Фіміам». Саме туди по допомогу звернулася директор пансіонату Алла Гнатюк.

Водій, що мав привезти замовлення, запізнювався, отож у нас була нагода поспілкуватися з пані Зоєю.

«Служіння в будинку пристарілих розпочалося у 2002 році, – розповідає вона. – Якось нам довелось відвідувати одну стареньку одиноку жінку, яка не могла себе доглядати і змушена була погодитися на пропозицію жити в пансіонаті. Кожен раз, коли ми її провідували, до неї в кімнату приходили інші мешканці. Таким чином ми знайомилися з все більшою кількістю людей. Коли в кімнаті нам стало тісно, ми почали збиратися у вестибюлі. Хто стояв, хто сидів, під’їжджали люди на візочках. Таких тут, до речі, багато…».

У двір пансіонату в’їхав яскраво-жовтий автомобіль. Водій-експедитор особисто вигрузив «цінний» товар. Він люб’язно погодився занести ящики у приміщення, де нас уже чекали. Після своєрідного акту передачі засобів особистої гігієни персоналу закладу, ми із пані Зоєю вирушили на екскурсію геріатричним будинком.

Як виявилося, життя тут тихе та налагоджене. Щоденно мешканці отримують усі необхідні послуги: побутові, соціальні, медичні та реабілітаційні. Вони забезпечені одягом, твердим і м’яким інвентарем, світлом, теплом і що важливо – чотирьохразовим харчуванням.

Йдучи довгими коридорами, зустрічаємо тутешніх жителів. Одні відпочивають в облаштованих телевізорами зонах, дехто прогулюється, підпираючись ціпком, інші жваво спілкуються про щось своє. Заходимо в деякі кімнати. Відразу помітно, що Зоя Петрівна тут бажаний гість. Вона знає чимало життєвих історій тутешніх мешканців, деякі з них – ніби зі сторінок драматичного твору. В цілому пансіонат – це мозаїка багатьох людських доль. Для більшості мешканців, переважно це одинокі люди пенсійного віку та інваліди I та II групи, пансіонат єдиний шанс на гідне життя. У будинку також проживають люди, які мають рідних, але в силу певних обставин змушені жити тут.

Зоя Петрівна розповідає, як вподовж року вона сама приходила в пансіонат на відвідини. Потім почала заохочувати до цього й інших жінок. Згодом до команди долучилися чоловіки. Сьогодні уже є ціла група небайдужих людей і не лише з церкви «Фіміам», які не тільки постійно відвідують стареньких, але й шукають можливості при будь-якій нагоді чимось допомогти.

«Як живуть тут люди? Умови непогані: євроремонти, чисто, великий персонал, що їх доглядає, але душа людини… Душа страждає, бо самотня, одинока без Бога. І ту душевну пустоту тутешні люди намагаються заповнити горілкою, пустими балачками, цигарками, грою в карти та іншими речами. Багато лежачих важкохворих людей, які роками прикуті до ліжка. Одні помирають, а на їхнє місце приходять інші.» – розповідає Зоя Петрівна.

«Мешканці пансіонату дуже потребують доброго слова, потішання, підбадьорення, підтримки. Тому йдемо, тому говоримо, тому не мовчимо. Ми спілкуємося з людьми, молимося, на основі Біблії розповідаємо їм про вічність. Постійно закликаємо не судити один одного, не ображати, не пліткувати, не гніватись, а прощати ближнього, жити в мирі, в злагоді, робити добро і втікати від злого. Любити інших, як самого себе. Намагаємося завжди привітати стареньких, і не тільки стареньких, адже тут є й молоді, скалічені гріховним життям люди, з Днем народження. Інколи приносимо маленькі гостинці просто так.».

Таким відвідувачам раді як жителі пансіонату, так і керівництво закладу. Про це я дізнаюся, завітавши в кабінет директора Луцького геріатричного пансіонату. Алла Гнатюк розповідає: «Ми не проти, щоб до нас приходили прихожани з різних церков. Звісно, до відвідувачів є певні вимоги та правила перебування, але це добре, що нашим підопічним розповідають про Бога. Люди у нас свідомі та адекватні, вони повинні самі свій вибір зробити. Якщо вони щось усвідомлять і стануть на вірний шлях, це буде дуже добре.».

«Мешканці пансіонату хоча і живуть під опікою персоналу закладу, проте, – зауважує директор, – не все так добре. Хвороби та старість вносять свої корективи в життя цих людей. Відчуття самотності, безпорадність, депресія або стан близький до цього притаманні багатьом у цьому місці. Ще однією проблемою, – наголошує директор, – є вживання алкоголю. Якщо працівники пансіонату фізично забезпечують жильців усім необхідним, то про душевні та духовні потреби дбати нікому. Ми лише «за», щоб волонтери з церков підтримували наших підопічних.».

«Пансіонат потребує і матеріальної допомоги. На сьогодні у нас мешкає 156 людей, серед яких багато важких хворих, – зазначає Алла Гнатюк. – Щоб забезпечити їм комфортне перебування, ми маємо велику потребу в підгузниках. Коштів, що виділяє держава саме на ці засоби особистої гігієни вистачає лише на півроку, а далі самі шукаємо меценатів та спонсорів. Тому ми дуже вдячні за допомогу церкві «Фіміам», – підсумувала директор.

Наша місія завершилася. З відчуттям виконаного обов’язку прямуємо з Зоєю Петрівною до зупинки. Дорогою слухаю про життя однієї старенької жіночки в інвалідному візку, яку ми зустріли у пансіонаті та про її нелегкий шлях від Куби до Луцького геріатричного будинку. Але це уже зовсім інша історія…

Олена Нечипорук