<<< Усі новини за 2012 рік

11 лютого
Любов повернула до життя — газета Волинь про членів нашої церкви

ЕЛЕКТРОННЕ ВИДАННЯ №1346 ВІВТОРОК, 14 ЛЮТОГО 2012р. газети Волинь опублікувало статтю про членів нашої церкви Віктора та Лесю Шевчук. Розміщуємо оригінал статті та посилання на джерело.

ЛЮБОВ ПОВЕРНУЛА ДО ЖИТТЯ
Він був наркоманом. Стояв, як кажуть, над прірвою. І тільки прийшовши до Бога, зумів збороти згубну пристрасть. І тоді одержав у житті все те, що людині Богом подароване, — добрих друзів, кохану людину

Катерина ЗУБЧУК

НАРКОТИКАМИ ДІЛИЛИСЬ, ЯК ЯБЛУКАМИ...
Навесні мине вісім літ, як лучани Дмитро й Леся Шевчуки в шлюбі. В них росте чотирирічна донька Софійка. А цієї сім'ї могло б не бути. Бо, як каже сьогодні молодий чоловік, був період, коли його життя звузилося до одного — знайти зілля і вколотись.
Він вчився у Луцькій середній школі № 1. Вчився добре. Хоч, як висловився сам, за книжками не дуже просиджував — просто легко навчання давалось. Після школи вступив у профтехучилище № 2. Була своя компанія, як здавалось, знайшов хороших друзів. І ось у цій компанії з'явився наркотик. Все йшло, як кажуть, на романтичній хвилі. Тобто не було, щоб хтось когось хотів «підсадити на голку». Хлопці і дівчата ділились зіллям, як яблуками: «Це смачно — скуштуй...». Сьогодні Дмитро пригадує:
— Я чув, що можна раз вколотись і стати наркоманом. Зі мною було по-іншому. Мені здавалось, що можу в будь-який момент відмовитись від наркотику. Це потім прийшло усвідомлення, що це самообман.
Життя давало шанс для порятунку — Дмитро пішов в армію. Ясно, що там ніяких наркотиків не було. Після якогось періоду ломки почувався здоровим, успішно здавав усі нормативи. Та коли після армії повернувся додому, то взявся за старе. Правда, ще вступив в університет, на факультет психології. Заспокоював себе, що з ним все в нормі, раз ще й студентом став. Але провчився у вузі лише півтора року, бо життя його було вже у супроводі наркотиків.
— Відчувши залежність, — говорить молодий чоловік, — я сам щиро намагався знайти вихід із ситуації. І в той же час пошук цей «розбавляв» вживанням наркотику. Я приходив додому, і мені потрібно було дивитись батькам в очі після того, як з хати виніс гроші чи вазу кришталеву, золоті вироби... Я розумів, як страждають мої батьки від того, що їх син пропадає. Хоч мені самому ще не здавалось, що я пропащий.
Дмитро прокидався вранці, обіцяв сам собі, що більше не повториться «доза», але далі обіцянки справа не йшла. Бо настає час, коли залежність від наркотику така, що ти вже не можеш нічого з собою зробити. І одного разу він приніс додому з чергового «притону» брошуру «Правда про наркотик». Її дала йому мати наркомана (згодом Дмитро дізнається, що цей наркоман вдався до самогубства). У цій брошурі на одній із сторінок знайшов адресу реабілітаційного центру для наркозалежних при церкві «Фіміам» в Луцьку.
— Цю брошуру, — пригадує Дмитро, — на щастя, побачила моя мама. Вона й привела мене в реабілітаційний центр. Бо я сам, може б, і не пішов туди. Або ще довго не зважився б на такий крок.
П'ять з половиною літ вживав наркотики Дмитро. 22-річним прийшов в реабілітаційний центр. І зовсім скоро, коли батьки відвідували його, він вийшов до них і сказав: «Мам, я вже інша людина».
ВОНИ ЗУСТРІЛИСЯ У ЦЕРКВІ «ФІМІАМ»
Свою майбутню дружину Лесю Дмитро побачив, як сьогодні розповідає, вже тоді, як зайшов вперше в церкву. Вона з дівчатами зустрічала вірян, вітала, розсаджувала на вільні місця. Дівчат було декілька, але увагу привернула саме Леся.
І тут ще одну історію можна розповісти — вже Лесину. Ні, Бог милував, вона не була наркоманкою. Але дівчина пережила цю трагедію, бо наркозалежним був її перший хлопець, з яким вона зустрічалась п'ять років (ще із старших класів).
— Це було дуже боляче, — говорить Леся, — бо бачила, що гине дорога мені людина. Ми шукали виходу, як позбутись наркозалежності, і не знаходили. Аж поки не зустрілись нам люди, які розповіли про церкву «Фіміам», про те, як прийшовши до Бога, можна знайти звільнення від страшної залежності. Цей хлопець зараз вже не наркоман. Сталось так, що наші шляхи з ним розійшлися. Але в найтяжчий період в його житті я була з ним. Пережите було поштовхом і до мого духовного становлення. До того, що я по-іншому подивилась на життя...
І ось Леся, яка знала, що Дмитро — наркоман, по суті, повторює те, що вже було в її житті. Якщо на здоровий глузд, то хтось міг сказати: «Нащо він тобі? Хіба нема інших хлопців?»
— У мене були залицяльники, — каже Леся, — але я не бачила того, з ким би хотіла поєднати свою долю. А зустріла Дмитра і зрозуміла, що це — любов. І наша любов — романтична, як романтична душа у Діми...
Леся все життя пам'ятатиме зворушливі моменти. Якось спекотного літнього дня Дмитро сказав Лесі: «Давай підемо до Стиру — я скупаюсь». Пішли. Він плавав. А повертався до берега з якимсь пакунком. «Дивись, я щось знайшов!». В пакеті справді була маленька пляшечка кока-коли, така доречна в жарку пору, і печиво. Це ж значить, що він заздалегідь прийшов до річки, заховав пакет з сюрпризом, щоб приємно здивувати Лесю.
Освідчення у них було теж незвичайним. Одного разу на технічному поверсі будинку, де Леся жила з батьками, Дмитро виклав із свічок серце і запалив їх. І незвичайно запитав, чи погодиться дівчина вийти за нього заміж — на галявинці у дворі виклав палаючий знак запитання. Зателефонувавши Лесі, попросив, щоб вона вийшла на балкон. Леся знала, що означає це запитання.
Майже три роки вони зустрічались до того, як вирішили одружитись. У церкві «Фіміам» було таїнство вінчання. Сюди прийшло на запрошення молодих понад сто чоловік — рідні, друзі. Дмитрові і Лесі хотілось, щоб якомога більше людей розділили з ними їхню радість. Мати Дмитра все вінчання плакала. Це були сльози радості: її сина, якого, як здавалось в якийсь час, втрачала, Бог благословив на щасливе сімейне життя.
ДОНЕЧКА ЩЕ БІЛЬШЕ ЇХ ЗБЛИЗИЛА
Ми розмовляли з подружжям Шевчуків у їх з любов'ю облаштованому обійсті у центрі Луцька. Поряд була чотирирічна Софійка. Дмитро включив комп'ютерну гру, і дівчинка, вправно натискаючи на клавіші ноутбука, з цікавістю слідкувала за героями казки-гри. В якийсь момент прозвучала фраза, що дочка дуже тяжко далась. А згодом я взнала, що за цими словами.
Три роки в подружжя дітей не було. Коли Леся завагітніла, то очікування материнства минуло без будь-яких ускладнень. Працювала до дев'ятого місяця. З трепетом очікувала молода сім'я пологів. Як тільки почались перейми, у піднесеному настрої, «озброївшись» відеокамерою, Дмитро поїхав разом з Лесею в пологовий будинок. Але сталось так, що аж двадцять годин Леся не могла розродитись. Лікарі, як зараз каже Дмитро, все, що могли, робили (на них нарікань нема), аби допомогти породіллі. Але коли дитя, нарешті, з'явилось на світ, то не плакало, не дихало.
Шевчуки зберігають знімки, на яких їх донечка в реанімації, лежить у кювезі з багатьма трубочками — дихання забезпечував спеціальний апарат, годували її через зонд... Батьки приходили в реанімацію, а лікар опускав очі, бо не знав, як згодом сказав, що з дитиною буде.
— Потім була інша реанімація — в обласній дитячій лікарні, — розповідає Дмитро. — Ми розуміли, що дитина може померти. Як християни, люди, які вірять у Бога, ми готові були прийняти те, що нам було призначено. Звісно, було нелегко.
І яку то радість пережили Дмитро і Леся, коли вперше їх донечку відключили від системи життєзабезпечення. Софійка сама дихала, їла, що не день, то стан її поліпшувався.
— У нас є проблеми з дитиною, — каже Леся, — але це дрібниці порівняно з тим, що могло б бути. Бог зробив свою справу — дарував нашій донечці життя. Але нам треба ще багато вкладати в її здоров'я.
А ще я почула від Дмитра і Лесі, що Софійка дуже вплинула на їх стосунки — вони стали ще ближчими і ріднішими.
— Коли я лежала в лікарні, — розповіла Леся, — то бачила за ті місяці, як чоловіки залишали жінок наодинці з дітьми, котрі народились хворими. Це так страшно! Наші ж з Дмитром стосунки лише зміцнились. Ми і в цьому пройшли разом випробування.
Подружжя не сумнівається, що любов — це не емоції (чи не тільки емоції). Замало сказати: «Я тебе люблю!». Звичайно, освідчення хочеться почути. Але ще важливіше, щоб це освідчення проявлялось у турботі, в бажанні зробити близькій людині щось приємне, полегшити її життя.

На фото: Дмитро і Леся Шевчуки разом зі своєю донькою Софією.

Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація