Новини •
Живі історії •
Наші друзі •
Аудіо-проповіді 2017
Аудіо-проповіді 2016
Аудіо-проповіді 2013-2015
Аудіо-проповіді до 2013
Як всі, так і я?
Юрій Ковч

Жив-був один школяр, який особливо не задумувався про своє повсякденне життя і, більше того, – про своє навчання. Його голова була зайнята футболом, читанням пригодницької літератури і мріями про те, що він робитиме, коли стане дорослим.

Одного разу, коли він сидів у своїй кімнаті мріючи, пролунав телефонний дзвінок. Піднявши трубку, він почув запитання: „Ти – особистість?” Він відразу зніяковів, йому стало якось незручно, адже в трубці не пролунало ні „добрий день”, ні „привіт”, а просто запитання: „Ти – особистість?”

Як би ви відреагували на таке? Думаю, що ці слова пролунали б для вас зненацька, так само, як сталося з цією молодою людиною. Від несподіванки він навіть розгубився і перепитав: „Що ви маєте на увазі?”. „Ну, ти справжня особистість чи так собі?” – продовжував голос на іншому кінці. Відчуваючи, що його хочуть підловити, юнак якомога впевненіше відповів: „Кожна людина – особистість!” „Ні, ти не зрозумів. Ось твій друг – особистість. А ти? – продовжувала однокласниця. - Ти здатен на подвиг?”

Чомусь він подумав у той момент, що від нього чекають, щоб він кинувся з гранатою під танк або підірвав кабінет директора школи. Тим більше питання стосовно друга зачепило його за живе. Друг був шкільною знаменитістю, улюбленцем серед учителів та авторитетом серед ровесників. „Чи можу я бути героєм, як мій друг?”- запитав він себе.

І я хочу поставити подібне питання нам: „Що сьогодні ми повинні зробити у світі, щоб стати героєм?” Можливо, добру справу? Але хіба у світі мало робиться добрих справ? Пожертвувати собою? Але чи ми готові на такий крок? Цей телефонний дзвінок повністю змінив життя молодої людини, воно перевернулося. Він почав ставитися до кожного свого вчинку і слова з підозрою, оцінюючи усе за одним критерієм: чи може він бути героїчною особистістю, яка в будь-який момент готова на подвиг, чи ні. Його повсякденне життя перетворилося на постійну боротьбу із навколишньою одноманітністю. Але чи зробив такий спосіб життя його героєм? Ні!

Хтось сказав: „Народ сам собі вибирає героїв!” Якщо подивитися на історію людства, то можна сказати, що героями ставали випадкові люди, які не прагнули ними бути, а просто за певних обставин залишалися самими собою. Дуже часто героями стають люди, які, жертвуючи своїм життям, заходять у палаючий будинок і спасають когось із вогню, або хтось ризикує своїм життям і рятує потопаючого. Насправді, це випадкові люди. Можливо, вони ніколи не ставили за мету стати героями або вчинити подвиг. Але все-таки з ними це відбувалося.

Кожну людину на цій землі Господь створив унікальною особистістю, і в кожному з нас закладений потенціал подвигу. Але для того, щоб цей потенціал відкрився, нам необхідні певні умови, умови, які примушують цей потенціал відкриватися.

Якщо сьогодні поставити перед собою мету стати героєм, то за скільки років, на вашу думку, можна досягнути її? І якщо підходити до цього з позиції „народ сам обирає собі героя”, то таку мету нереально досягнути, адже суспільство впливає на людей. Саме про це колись сказав І.Бєлінський: „Жива людина носить у своєму дусі, у своєму серці, у своїй крові – життя суспільства. Вона хворіє його недугами, мучиться його стражданнями, цвіте його здоров’ям, блаженствує його щастям поза своїми особистими інтересами”. А В.Чернишевський написав так: „Кожна окрема людина – боржник суспільства за свій розумовий розвиток”. Отож, із цих слів випливає, що суспільство, маса людей здатні впливати на нас. Сьогодні досить часто можна почути термін „синдром натовпу”, що з’являється тоді, коли людина, яка знаходиться у цьому натовпі, не здатна контролювати свої емоції, своє сприйняття, свою силу – вона повністю віддається цій масі. Дуже часто ми можемо почути від людей наступні твердження: „Я так роблю, бо це роблять всі”. У відповідь на таке ствердження хочеться перепитати: „А якщо всі підуть топитися, ти теж підеш?” – „Звичайно, ні, я ж собі не ворог”.

Як не дивно, але, святкуючи в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим, Пасху, Вознесіння, ми робимо це так, як інші. Дивно ще й те, що коли минають ці свята, у нас з’являються такі думки: „Ось і минуло свято Воскресіння, але чомусь воно мені таке, як і минулого року, нічого не змінилося”. Адже ми його святкуємо так, як це роблять інші, нічого не змінюючи і не змінюючись особисто. Подібно святкували і за днів життя Христа. Ось, наприклад, в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим. У Євангелії від Луки 19:28-44 описана саме ця подія. І будь-яке свято, яке святкують християни, пов’язане з життям Христа. А чи знаєте ви, як світ називає цю подію? Чесно кажучи, Ісус тут і не згадується, у церкви люди йдуть з перев’язаною вербою, говорять: „Не я б’ю – верба б’є”, „За тиждень Великдень”. І ми, згадуючи сьогодні цю подію, хочемо засвідчити усьому світові, що це не вербна неділя, а славний в’їзд Ісуса в Єрусалим. Але що ж хоче Бог навчити нас через цю подію? Що вона принесла людству? Розглянемо її у двох аспектах: 1) Як юрба зустріла Ісуса? 2) Як Христос відреагував на цю зустріч, і чим вона була особливою?

Синдром натовпу притаманний усім зустрічам Ісуса з юрбою людей, тим більше за даних обставин. Люди зустрічали Його як героя, як переможця. Написано, що вони славили Його за створені Ним чудеса. Адже саме перед приїздом Христа в Єрусалим Він воскресив Лазаря. Ще вони бачили, що Він зцілював хворих, підіймав тих, хто не ходив і не бачив. Ніхто не міг протистояти Його мудрості і словам. Він жертвував Собою, віддаючи Себе людям.

„А вони сильним криком свого домагалися, та вимагали розп'ясти Його. І взяв гору крик їхній та первосвящеників. І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство в в'язницю, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі... А люди стояли й дивились... Насміхалися з ними й старшини, говорячи: Він інших спасав, нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець! І вояки глузували з Нього: приступаючи, оцет Йому подавали” (Єв. від Луки 23:23-25, 35-36). Ті самі люди, які раніше казали: „Осанна Царю”, тепер, на горі Голгофі, стояли і насміхалися. Люди, які зустрічали Його як героя, як царя, потім розіп’яли як розбійника. Тоді вони віддали перевагу Варавві – розбійнику - іншому героєві, а не Тому, Хто викликав у них захоплення і Якого зустрічали по-царськи. Я не хотів би, щоб ми були цією юрбою, не хочеться, щоб ми просто кричали: „Осанна Царю!”, але ніколи не подумали про те, Хто ж Цей Цар. Адже синдром натовпу, впливаючи на нас, призводить до того, що ми забуваємо про Нього. Тож давайте зупинимося і більше будемо цінувати Тим Ісусом, Якого ми піднесли як героя. Іноді ми можемо вчинити так і з людьми: спочатку піднести їх на уявний престол, а потім просто затоптати. Давайте цінувати один одним, цінувати Богом, Ісусом Христом і пам’ятати, що Він зробив для нас.

Ще цей натовп зустрів Ісуса як Царя. Дивно, адже Він не носив яскраві шати, Він не мастив голову оливою, не мав рабів, але Він дав наказ привести віслюка. Сів на нього і просто поїхав до Єрусалиму. Та люди зустріли Його як Царя – з пишнотою і величчю, стелячи свій одяг під ноги віслюка, вони вигукували: „Осанна Царю!”, але... потім засудили як самозванця. На Голгофі вони кричали: „Якщо Ти Цар, спаси Самого Себе, Ти маєш на це владу”. Нам усім треба пам’ятати, хто такий Ісус Христос. Якщо Він Цар, то давайте ставитися до Нього як до Царя. Якщо Він Господь, то давайте будемо ставитися до Нього як до Господаря нашого життя. Найцікавіше у синдромі юрби те, що вона має те, що хоче. Юдеї захотіли героя – мали його, захотіли Царя – мали Царя, захотіли розіп’ясти Його як розбійника на хресті – розіп’яли, захотіли знищити Царя – вони цього домоглися. Давайте ж пізнавати волю Божу стосовно себе. Якщо ми збираємося в такій великій кількості, треба знати, для чого це і чому я серед цього натовпу, хто я у цій юрбі. Коли натовп зустрічав Ісуса, в них був явно виражений синдром натовпу, вони не думали про те, для чого Ісус прийшов у Єрусалим. Читаємо: ”І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним, і сказав: О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі!” Ці слова підтверджують те, що Він не йшов у це місто як Цар, як герой, Він ішов, підкоряючись волі Божій, - смиренно, для того, щоб бути Самим Собою, щоб виконати Свою місію у цьому місті.

Друге, на що треба звернути увагу, - це те, як Ісус відреагував на прийом Його юрбою. Хоча Він і був у центрі уваги, синдром юрби на Нього не впливав. По-перше, Ісус як всезнаючий і всюдиприсутній Бог знав про те, як зустрінуть Його люди. Якби Він прагнув тієї марної слави, то, думаю, що замість віслюка Він сів би на гарного коня і гордо в’їхав би в Єрусалим. Але Він знав правдиву мету Свого приходу, Він знав, чому прямує туди і що повинен зробити в Єрусалимі. Якщо читати Євангеліє від Матвія та Марка, то там написано, що це виконалося для того, щоб сповнилося пророцтво про в’їзд Ісуса в Єрусалим на віслюку.

Ви знаєте, що цей синдром юрби можна помітити і на наших богослужіннях. Коли лунає заклик до покаяння, всі люди стоять на місці, і людині, яка хоче покаятися, важко вийти наперед, стати собою перед Ісусом Христом, ця людина може просто залишитися в цій юрбі, вона не може відділитися, їй страшно через те, що вона не знає, як зреагують інші люди. Але хочу сказати, що Господь хоче, щоб ми залишалися самими собою.

Друге, на що хочеться звернути увагу, - це те, що Ісус не протистояв натовпу, прийнявши його хвалу. Ми знаємо, що Він зробив багато для цих людей, і вони тягнулися до Нього. Чи залишаємося ми собою у ці святкові дні і чи шукаємо згоди з Богом? Чи шукаємо ми те, що Господь хоче бачити в нас? Це запитання стосується кожного з нас. Подумайте про це.

Ще одна вражаюча річ, яка відкривається нам, - це те, як Ісус турбувався про людей. Уявіть собі людей, які хвалять Його як Царя, а через декілька днів розпинають на Голгофі, знущаються над Ним і насміхаються. Але Ісус каже: „Отче, прости їм...” Він турбувався про їхнє життя, про духовний стан. Коли Він проходив вулицями міста і люди благали про уздоровлення, Ісус завжди звертав на них увагу, допомагаючи їм.

Насамкінець, хочеться навести такі слова: „Є щось більше ніж показне геройство – це сила у визнанні своєї слабкості, і є слабкість в надії тільки на свою силу”.

Бажаю вам усім у ці святкові дні залишатися самими собою. Давайте своїми словами, ділами будемо проповідувати про Ісуса Христа, розповідати, чому Він прийшов на цю землю, що Він робив у цей день, чому Його зустрічали люди. Давайте будемо говорити всім, що суть не в вербі, суть не в тому хлібі, який ми печемо на Пасху, а зовсім в інших речах. Думаю, що Господь говорить сьогодні до ваших сердець, тому прислухайтеся до Його слів!


 

Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація