Євангельська церква «Фіміам» 
   

   

Фото •
Аудіо •
Відео •
Проповіді •
Церковна газета •
Аня Дмитренко

Історію свого життя я хочу почати з того, що народилася довгоочікуваною і дуже бажаною дитиною у повноцінній сім'ї. Але так склалися обставини, що коли я була зовсім маленькою, помер мій тато і мама вдруге вийшла заміж та народила трьох дітей. Сім'ю свою я не могла назвати щасливою, бо мама в більшості виховувала нас сама. Вітчим почав часто випивати, і, щоб цього не бачити, я більшість часу проводила на вулиці. Мама покладала на мене великі надії і дуже хотіла, щоб я себе знайшла у житті. Коли мені було 17 років, моя мама тяжко захворіла і померла. Відповідальність за виховання вже за чотирьох дітей - трьох братів і сестру - лягла на мої плечі. Наймолодшому братику на той час був лише рік, і тому його забрали у дитячий будинок. Вітчим і батько дітей після смерті мами ще більше почав зловживати спиртним, через це ми відмовилися жити з ним. Через 5 років він спився та помер. Відповідно, менших братів і сестру забрали до дитячого будинку, а я залишилася зовсім сама.

Деякий час зі мною жила бабуся, яка підтримувала мене, завдяки їй я все-таки закінчила училище, і все ніби почало налагоджуватися в житті, поки не з'явилися нові друзі і компанії. Я відчула свободу, яка почала мне псувати. Я перестала слухати бабусю і її поради, мало часу приділяла своїм меншим братам і сестрі, коли вони приїжджали додому. Так вплинули на мене друзі і компанії. Близькі і рідні відійшли на задній план. Я стала дуже самовпевненою та егоїстичною людиною. Я почала вживати наркотики. Втратила відносини з рідними, моя бабуся відмовилася від мене і не хотіла мене бачити, бо я їй принесла дуже багато біди. Друзі по школі, училищу також відвернулися від мене, бо на їхні нотації я не реагувала. Але, незважаючи на такий стан, я вважала, що маю силу контролювати своє життя і залежність від наркотиків також.

Почалися проблеми з міліцією, неодноразові судимості. Але найстрашніше було попереду. На власні очі я бачила наслідки вживання наркотиків – від них помирали мої знайомі, та і це мене не зупиняло. Менший брат підростав, і, закінчивши школу, він повернувся жити додому; та, зрозумівши, що його сестра наркоманка, дуже засмутився, але вдіяти він нічого не міг. Ще один брат періодично приїжджав додому на вихідні і також почав мене соромитися. Я все це бачила і застерігала їх від такого життя, але, бачачи мене в такому стані, вони почали цікавитися, що ж це таке, заради чого я готова на все. І те, чого я боялася найбільше, сталося: мої брати спробували наркотик і також опинилися в залежності. У старшого почалися проблеми в училищі, його вигнали, а меншого почали рідко бачити в школі, він десь зникав і часто не з'являвся дома. Його посадили в колонію для неповнолітніх на рік. За той час, поки Саша сидів в колонії, ми з Віталіком разом вживали наркотики і розтратили майже все майно з хати. Вже тоді я часто зустрічала колишніх наркоманів, які говорили, що є свобода, яка тільки в Господі, що Бог мене любить, та я не могла повірити, що таку, як я, може любити Сам Бог.

Минув час. У Віталіка було зараження крові, і лікарі не змогли врятувати йому життя. Брат помер у мене на очах! Я пам'ятаю, як перед його смертю я зустріла віруючих людей, які, почувши, що в лікарні помирає мій брат, пішли зі мною до нього; і хоча він вже не міг говорити, він чув все, що вони йому говорили про Бога, він просив прощення в Бога перед смертю і буквально через декілька годин помер. Я, побачивши його страждання, злякалася; і саме в той час мені запропонували піти на християнський центр реабілітації наркозалежних людей. Я відразу погодилася, а потім передумала. І з того часу моє життя набрало "оборотів".

Брат звільнившись знову сів, тільки вже на 4,5 роки. Я жила, де доведеться, по різних притонах, і були навіть моменти, коли хотіла, щоб мене посадили, бо розуміла, що інакше не кину вживати наркотики. Мене садили на декілька місяців у СІЗО, а після суду випускали під підписку про невиїзд. Все ж таки я потрапила до в'язниці , але вже на термін 2,5 роки. Я була рада, що мене ув’язнили, бо знала, що це збереже мені життя.

Коли Саша сидів, йому на зону прийшла звістка, що його сестра, тобто я, померла. Для нього це був удар, він був у депресії, та ще й захворів на відкриту форму туберкульозу. Лікарі не давали йому ніяких прогнозів на видужання, і його перевезли в іншу колонію, де поклали в палату до віруючого чоловіка, який розказав йому про Бога і про те, що тільки Він має силу продовжити життя. Мій брат увірував в Бога та почав на очах видужувати. Лікарі не могли зрозуміти, що відбувалося, адже шанси на життя були мізерні. Його перевели в ту саму колонію, звідки і вивозили, але туди вже він приїхав зовсім іншою людиною. Там він одразу й отримав звістку, що я жива і відбуваю термін покарання в Одеській колонії. Його радості не було меж, і він всім говорив, що Бог воскресив його і сестру. Ми з ним почали листуватися, і в листах він мені розповідав про Бога. Коли я звільнилася, дома мене чекала менша сестричка і маленький племінничок, через деякий час звільнився і Саша.

Все було ніби нормально, але я жила в постійному страху, що в будь-який момент почну знову колотися, та молитви брата діяли. Одного разу до мене прийшла моя подруга, з якою ми разом кололися. Вона запропонувала сходити в церкву, а потім піти на центр реабілітації, щоб навчитися жити з Богом. Я не роздумуючи пішла, бо знала, що це єдиний вихід для мене. Я успішно пройшла реабілітацію. Бог дав можливість налагодити стосунки з рідними і близькими. Через 14 років я познайомилася зі своїм найменшим братом, якого не знала раніше, і він сам ніколи не знав і не бачив нас. Знав тільки, що ми наркомани і скоро помремо, - так йому пояснювали. Зараз маю чудові стосунки з ним, брат радіє з того, що в нього нарешті з'явилися рідні і що він комусь потрібний. Довгий час він називав мене на «ви», тепер називає старшою сестричкою.

Моє минуле життя - наче страшний сон, але, згадуючи його, розумію, з якого болота мене і мого брата підняв Господь. Сестричка, бачучи наше з братом життя, також увірувала в Господа, - і наш дім тепер прославляє Бога. Я знаю, що Бог мені дав шанс, і хочу, щоб, можливо, читаючи мою історію, хтось зробив правильне рішення у своєму житті, обравши шлях з Господом як своїм Спасителем. Я тішуся і дуже дякую Богу за те, що зберіг нас від смерті, подарувавши можливість почати життя з чистого листка.



 


Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація