Євангельська церква «Фіміам» 
   

   

Фото •
Аудіо •
Відео •
Проповіді •
Церковна газета •
Тетяна Панасюк

Народилася я 12 жовтня 1978 року в ківерцівському пологовому будинку. Саме тут розпочалися перші пригоди у моєму житті. Як і кожного малюка, мене повернули догори ногами і вдарили по сідничках, щоб я закричала і вдихнула повітря. Але кричати я не могла, оскільки в мене було надто мало крові. І в перший день життя мені зробили пряме переливання крові. Жінку, яка стала донором, було звати Тетяна. Мене вирішили назвати на її честь.

Моє дитинство проходило в селі Сокиричі Волинської області. Батько поїхав на заробітки в Якутію, коли мені було близько 3-х років. Мама щодня їздила на роботу в Луцьк. Тому виховували мене бабця, дідусь і тітка. Бабця навчила мене молитву «Отче наш» та водила декілька разів до православної церкви в сусідньому селі. Проте, найбільший вплив на мене мала вулиця. Тут моя натура розкривалася повною мірою. Односельчани казали: «Де не посій, там вродиться», рідні називали мене «чудотворцем», бо я «творила чудеса». Одного разу взимку, ковзаючись на ковзанах, я провалилася під кригу. На щастя, неподалік була мілина і я змогла вибратися – це Бог мене вберіг. Якось влітку, коли річка вийшла з берегів, я разом із ватагою таких самих сільських дітей засмагала на сонці і купалася. Ми грали в м'яч, і моє зникнення могло б залишитися непоміченим, якби не один чоловік, який теж відпочивав на тому ж місці. Він був однокласником моєї мами і тому час від часу дивився, де я. А коли не побачив, то пірнув туди, де бачив мене востаннє, дістав з води і викачав воду із легенів.

У 1985 році я пішла в сокирицьку школу. Мій непосидючий характер найяскравіше відображався на поведінці: в початкових класах я навіть мала “незадовільно” за свої витівки. В перші дні навчання я спалила свій «Буквар», настільки мені не подобалися дисципліна і навчання, а також домашні завдання. Але найбільше мене пригнічувало щоденне ходіння до школи. Просидіти 45 хвилин на уроці було просто неймовірно важко, що вже казати про декілька уроків! Часто я втікала зі школи, їхала в сусіднє місто Ківерці. Бувало, що мене звідти силоміць привозили односельчани, які випадково зустрічали мене на вулиці. Не важко здогадатися, що мама нерідко знаходила в щоденнику запис із проханням прийти у школу.

Коли ми в 1987 році переїхали в Луцьк, моя поведінка не надто змінилася. Тут було значно ширше поле діяльності. В міру того, як я виростала, зростали і мої бунтарські прояви.

Але було й інше. Якось зі своїми подругами я пішла на перегляд фільму “Ісус”. Пам'ятаю, він дуже вплинув на мене, я навіть тоді помолилася до Бога своїми словами. Пізніше я ходила на проповіді Гонзалеса, де за відвідування давали Біблію. Так у мене з'явилася Біблія в повному обсязі, а не лише Новий Заповіт. Та минув час і все забулося. І вже влітку після 9 класу я палила цигарки на ганку своєї школи, а в 10 і 11 класі почала курити коноплю і вживати алкоголь.

Вступити до вузу відразу після школи мені не вдалося, і я пішла продавати книги. Самостійно зароблені гроші окриляли. Хоч це були і невеликі суми, але вони дозволяли мені жити незалежно. Я вважала себе самостійною і не зважала на думку мами. Тютюн, як і решта «принад» цього світу, вже міцно увійшли в моє повсякденне життя. Компанії, гулянки, випивка, блуд... Але в 1997 ця крива дорога дещо вирівнялася - я вступила до ВДУ (тепер ВНУ) на факультет романо-германської філології, спеціальність «Англійська мова і література». Деякий час доводилося витрачати також і на навчання. Амбітний характер зіграв свою роль, і через 5 років я закінчила вчитися, отримавши диплом з відзнакою.

Влітку, через місяць після випускного, коли вдалося трохи підзаробити, я випросила у мами путівку на озеро Світязь. Мама неохоче погодилася - серце відчувало біду. А моє серце відчувало лише жагу до пригод. І вже на третій день свого перебування там, пірнувши з катамарана, я зламала собі шию. Важко описати всі події, емоції та переживання моєї мами. Але тоді для мене все обійшлося лише сильним переляком: уламок хребта, який міг би пошкодити спинний мозок, не зрушився з місця. Але для того, щоб він приріс назад, мені довелося лежати на витяжці 45 днів. За цей час я дещо обдумала у своєму житті. До мене приходило смутне розуміння того, що я роблю щось не так.

До мене в лікарню постійно приходили подруги і колишні однокласниці, з якими я ходила на фільм “Ісус”. Вони стали членами церкви Адвентистів Сьомого Дня. Я не могла не помітити змін, які відбулися в їхньому житті і відобразилися на поведінці та характері. І тому, щойно в мене з'явилася фізична можливість, я першої ж суботи пішла в зібрання їхньої церкви. Через декілька місяців я прийняла хрещення. Протягом тижня я проводила уроки англійської на основі Біблії. Але весь цей час одне питання, яке я не відважувалася задати навіть сама собі, не давало мені спокою. Це питання моєї гріховності. На мені був тягар провини і мене не залишали сумніви. Але найгірше те, що я лицемірно вдавала, наче все добре. Довго так продовжуватися не могло, тому одного дня я прокинулася і не пішла в зібрання. І потім ніколи більше не ходила в ту церкву.

Я і далі торгувала на базарі, паралельно ввечері давала уроки англійської. Час від часу робила переклади. Потім поступово почала «знімати стрес»: спочатку трішки алкоголю, а далі все стало на свої місця. Якось я усвідомила, що випиваю щодня і це триває вже протягом певного часу. Я тоді перестала вживати алкоголь, перейшла на «травичку».

Одного раз знайомі запросили мене на відпочинок. Там було червоне вино. Потім я приєдналася до іншої компанії, де пили горілку. Повертаючись додому та перебуваючи у стані сильного алкогольного сп'яніння, я впала з велосипеду. Перелетіла через кермо, приземлилася на голову та отримала травму спинного мозку в ділянці шийного відділу, а також відкритий перелом черепа. Потреби в операції не було. Спочатку лікарі вважали, що я не зможу вижити. Я була у надзвичайно важкому стані – втратила багато крові, маму готували до того, що з лікарні живою мене вона не забере. Але Господь знову зробив чудо. Через два тижні мене перевели у відділення нейрохірургії. Я вчилася сидіти близько трьох місяців, потім змогла проводити в положенні сидячи довший час, і відтоді вже більше 4 років я пересуваюся за допомогою інвалідного візка.

Про церкву «Фіміам» я знала давно. Моє зацікавлення було спричинене тим, що Саша Слобода, якого я знала як пристрасного любителя кайфу, запросив мене в церкву, куди він на той час ходив. Мені було цікаво насправді не те, що він ходить в церкву, а те, як його “загіпнотизували”. І я прийняла його запрошення заради цікавості. Наступні візити були викликані особистим інтересом до життя молоді, але згодом, коли я пропустила декілька зустрічей і знову прийшла, виявилося, що зібрання проводяться в іншому приміщенні, і я вирішила не розшукувати. Другий раз доля мене звела з цією церквою в 2007 році, на початку літа, коли утворився кабінет реабілітації для неповносправних. Тепер вже мене знайшли через спільних знайомих і запитали, чи хотіла б я брати участь у реабілітації.

Наша сім'я не може робити заощадження, і щомісячних доходів вистачає лише на основні потреби, тому можливість безкоштовної реабілітації була надзвичайно бажаною. Сьогодні важко переоцінити її позитивний вплив на мій фізичний стан: я починала з того, що могла простояти в коліноспирачі (це спеціальний пристрій, який підтримує тіло в положенні стоячи) ледве 10 хвилин. Пам'ятаю, як турботливий Вітя Герасим'юк стояв біля мене, бо я могла втратити свідомість у будь-який момент, і повторював, щоб я дихала. Сьогодні я можу простояти в коліноспирачі більше години. Тепер, завдяки благодійному фонду «Переображення», в мене вдома також є коліносприрач і я в будь-який час можу тренуватися у ньому. Це дуже корисно для серцево-судинної системи, нирок і костей людини, яка не може самостійно стояти. Але це ще не все. На жаль, я не вела щоденник, де було б записано, коли і як саме я почала самостійно одягатися і взуватися, без сторонньої допомоги пересідати з візка на ліжко і навпаки. Але точно знаю одне: все це завдяки регулярним заняттям фізкультурою, які забезпечило служіння для неповносправних при церкві «Фіміам». Коли ми тільки починали зайняття реабілітацією, я навіть і не уявляла, що будуть такі результати! Звичайно, в глибині душі я сподівалася, що станеться чудо - і одного дня я просто встану і піду. Але чудо ставалося не за моїм сценарієм.

Під час одного із занять реабілітацією я отримала письмове запрошення відвідати християнський табір влітку 2007 року, який називався “Ти потрібен Богу”. Тоді я мала нагоду особисто познайомитися з сім'єю Больчуків, Катюшою Малесик, Сашою Чайкою, Олегом Лосем та багатьма іншими віруючими людьми, які сьогодні для мене стали рідними.

Навесні 2008 року мені вперше запропонували відвідати домашню групку. Тоді я прийняла запрошення без особливого ентузіазму, бо не дуже любила бувати серед людей, де лише я на візку, і мені здавалося, що я для всіх була тягарем. І тому намагалася знаходити привід, аби відмовитися.

Влітку 2008, коли я отримала наступне запрошення в табір “Адонай,” у мене не було бажання їхати туди, але ще меншим було бажання залишатися вдома. Я дуже дратувалася через будь-які дрібниці, і тому вдома часто були конфлікти. Була справжня депресія, ілюзії розвіювалися, а правда була надто неприємною, щоб її ігнорувати. Було все важче вдавати, ніби в мене все гаразд. А користуватися такими методами втечі від реальності, як алкоголь та легкі наркотики, я не могла і не завжди хотіла, хоча час від часу мені це вдавалося. Але щоразу я про це шкодувала — організм гостро реагував на інтоксикацію, крім того, я не хотіла, щоб це ставало відомо моїм новим друзям — християнам. Тепер до похмілля та маминих докорів додавалися ще й докори сумління. В такому важкому душевному стані я поїхала в табір.

Тема більшості проповідей в таборі була так чи інакше пов'язана з Іменами Бога. Я поверталася до думки, що не можу назвати Ісуса своїм Господом, бо живу не по Його волі, а по своїй. Я вперше в житті розуміла чітко і без підказок, що моїми вчинками керує не любов до Бога, а справжнісінький егоїзм... Увечері 6 липня табір востаннє зібрався навколо вогнища. Сергій Больчук звернувся до всіх з промовою про те, що хто не хоче визнати Христа перед людьми, того і Він не визнає перед Своїм Отцем. Я усвідомила, що визнати Христа - це назвати Його Господом та Господарем свого життя, віддати Йому свою волю.

Того вечора я покаялася перед Богом і наступного дня, коли прозвучав заклик до покаяння, підтвердила перед людьми, що тепер мій Господь — Христос Ісус.

З того моменту почався інший відлік мого життя: з'явилася надія і радість, зникла потреба ховатися і вдавати, що в моєму житті все гаразд. Зараз я вчуся ходити, але не ногами, а в дусі, ходити у правді перед Богом. Люди навколо мене, як мені здається, більше, ніж я сама, занепокоєні тим, коли мої ноги почнуть ходити. Я приймаю факт, що може статися так, що я ніколи не ходитиму ногами, і це не викликає в мене депресії. Зараз я зробила наступний крок після покаяння — хрещення в Ім'я Христа Ісуса і увійшла в Тіло Христове. Я і далі роблю кроки, але в дусі.

Ще одним набутком, що я і сьогодні маю в житті, є нові знайомства та друзі з таборів “Ти потрібен Богу”, “Адонай,” зміцнення стосунків зі старими знайомими, що мають подібні травми і проблеми зі здоров'ям. Із закінченням кожного табору з'являються нові відносини, нові друзі. Важко назвати всі позитивні моменти, бо життя не стоїть на місці і навіть дуже хороші враження з часом забуваються, лише фотографії на хвилину оживляють спогади.

В минулому році я відвідувала навчання на програмі “Серія 2:7”, де навчилася вести щоденник читання Біблії, проводити час усамітнення з Богом, аналізувати своє духовне життя. Я також брала участь у програмі “Повернення до життя”, де на закритих групках ми з Божою допомогою вчилися послідовно і щиро робити кроки назустріч повному звільненню від залежностей різного роду - гнів, хімічні залежності, залежність від інших людей тощо. Щонеділі ви можете побачити мене на богослужінні. А щосереди ми збираємося в дружньому колі домашньої церкви…

Кожного разу, зустрічаючи деяких членів команди служіння для неповносправних, я бачу чудо Боже - людину, яку Господь звільнив від залежностей, вирвавши з пекла, подарувавши нове, вічне життя у Христі, так само, як і мені. Я дякую Богові за те, що Він беріг мене раніше, дарує милість зараз і що я свідок Його дії в церкві «Фіміам».

У планах - подальше зростання і зміцнення у вірі. Я з радістю і довірою до Бога дивлюся в своє майбутнє, де церква «Фіміам» — моя велика сім'я, а я її маленька частинка.



 


Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація