Євангельська церква «Фіміам» 
   

   

Фото •
Аудіо •
Відео •
Проповіді •
Церковна газета •
Іван та Галина Вегери


Нещодавно між старими листівками знайшлася одна, що змусила повернутися знову в минуле, проаналізувати прожите і задуматися. Це наші діти вітали нас із двадцятиріччям подружнього життя і подарували веселий вірш. Тоді було і сумно, що прожили стільки років, і радісно від того, що діти вже дорослі. Тепер вони не з нами, а проживають в інших містах. Ми теж уже старші та інші. Думаю про те, на чому б ми зараз акцентували увагу у їхньому вихованні і в підготовці до їхнього дорослого життя? Але ж час неможливо повернути назад…

Так хотілося б, щоб діти були щасливими, бо ж жили для них, їхніми радощами, невдачами та успіхами в школі. Увесь свій час віддавали їм. Кожного дня була робота, безкінечні домашні клопоти і навіть вихідні проходили в турботах. Постійно не вистачало часу. Дітей завантажували різними гуртками, щоб вберегти від такої небезпечної вулиці. Здавалося, що потрібно все їм віддати, - і ми віддавали, щоб вони в житті були щасливими. Але тоді ми ще не знали найважливішого, ми власними силами намагалися захистити від невдач, від життєвої реальності, від зла, якого так багато в світі. Але… не навчили головного, бо й самі цього не знали.

Раділи від того, що діти змогли вступити у вищі навчальні заклади, успішно їх закінчили. Друзі дітей теж були добре вихованими людьми, впевненими у своїх міцних позиціях і безхмарному майбутньому. Все було ніби й добре, та не просили ми захисту в Господа для своїх дітей!

Як кадри з фільму, перед очима проходили дні і ночі. А потім були сльози… багато сліз. Коли помер трирічний онук Павлик, мені здавалося, що життя закінчилося. Він же був такий розумний і добрий. Ті сльози проходили крізь роки, та й інші невдачі йшли за нами. Від них неможливо було заховатися. Ніде, навіть на заробітках у Польщі і Чехії, не було спокою: темні думки, німі запитання, важка робота. Вже тоді я почала молитися і читати Біблію. І Бог мені відкрив, що потрібно ще й до храму ходити. І я прийшла. Прийшла в євангельську церкву «Фіміам», бо чула, що саме там віруючі люди живуть без горілки і вивчають Біблію.

В залі 24 школи, де на той час збиралася церква, було так незвично. Повітря здавалося чистішим і світлішим від радісних усмішок молодих людей. Вони називали один одного братами і сестрами і щиро спілкувалися. Старших жінок було менше, ніж молодих. Вони також у надзвичайній простоті та привітності зустрічали кожного. І мені було так дивно: люди не ховали своїх проблем, а просили один в одного молитися за них. В гріхах же своїх каялися. Проповідями молодих пасторів я не могла насититися. І складна, і не зрозуміла досі Біблія відкрилася. Мені, вже немолодій людині, захотілося вчитися. Хотілося більше зрозуміти, за що ж нас, таких грішних, Бог полюбив та й Сина Ісуса Христа віддав за нас. Святий і праведний пролив Свою невинну кров, щоб омити беззаконня кожного з нас. А я ж була така не вдячна, так мало знала про Нього! І тільки горе, сльози, невдачі, недоспані ночі привели до пізнання віри і покаяння.

Пізніше було хрещення. Після усіх цих подій я отримала радість життя з Богом, впевненість у тому, що Господь чує і допомагає. І все, що від Нього, для добра Його дітей. Мої основні скарби на небі, бо й там моє серце. От тільки шкодую, що так пізно зробила ці необхідні кроки, адже в молоді роки можна більше послужити Богу та й дітей виховати в Господньому страху.

Дочка наша, пройшовши через випробування, теж повірила Богу і живе з Ним. Разом зі своїм чоловіком прославляє Бога.

Мій чоловік відвідував православну церкву і намагався своїм добрим поводженням заробити спасіння, бо ж з дитинства знав про Бога. Лише часи комуністичної ідеології і переслідувань охолодили бажання до більшого пізнання Бога. Не один раз, коли він проходив понад церквою «Фіміам», мої брати і сестри запрошували його прийти на богослужіння. Але мій Іван відповідав: «Може, і прийду, але ще не час». І ось прийшов той час – нелегкий час наших випробувань. Випадок, що стався з ним, докорінно змінив його життя. Працюючи на дачі, в поспіху, допустив необережність, наслідком якої стали важкі опіки вапном обох очей. Кілька днів він провів в обласній лікарні, терміново поїхав в Одесу в інститут імені Філатова. Були роздуми про те, що, можливо, доведеться робити операцію. Настало два тижні повної темряви і очікування кращого. Та ось у цій темряві прийшло в його серце прояснення: «Ти повинен прийти до Бога, щиро покаятися, стати Його дитиною». Під час лікування очей він весь час відчував силу молитов, які йшли до Бога від церкви «Фіміам» та багатьох церков інших міст. Милість Господня була з нами. Під час одного з оглядів лікар сказала: «Без Бога ми нічого не могли б зробити». Без операції поступово відновився зір. Через місяць після приїзду додому, в День подяки, який святкувався в церкві «Фіміам» на знак вдячності Богу за зібраний урожай у 2008 році, він покаявся. Зараз ми разом читаємо Біблію, навчаємося, відвідуємо богослужіння, а під час другої зміни доглядаємо за дітками, чиї батьки приходять у церкву. Також молимося за багатьох неслухняних синів і дочок. І за весь український народ, щоб прозрів, щоб схилився перед Всевишнім Творцем, бо тільки з Ним ми будемо щасливими!

Куди ти йдеш? Куди ж ти йдеш? Спинись!
Від себе не втекла – від Нього не втечеш. Вклонись!
Бо світ цей повен зла, а ти ж по ньому йшла. Молись!
І з Богом не жартуй, наказ Його почуй. Скорись!
Хіба ще мало сліз? Хіба ще мало ран? Зізнайсь!
З самісінького дна все виверне сповна. Покайсь!
Молися вдень й вночі, при сонці й при свічі. Благай!
Благай, шукай, іди, те джерело знайди. Пізнай!
Пий, пий до кришталю, до блиску, до «люблю»… Зумій!
І, недосяжна тьмі, ти інших обійми. Зігрій!

Галина Вегера



 


Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація