фіміам

Андрій Ойович — голова і головний тренер флорбольного клубу «Айсберг», а також відповідальний за спортивне служіння в церкві «Фіміам».

Уже понад 5 років саме спорт є основним напрямком його служіння. Окрім того, що Андрій є тренером, він здійснює організаційну роботу в клубі. Також намагається служити у церкві своїми дарами і талантами. Так, уже певний період він активно бере участь в організаційно-структурній роботі пасторської команди, а також долучається до проведення онлайн-трансляцій богослужінь церкви.

 

— Андрію, розкажи детальніше про спортивне служіння, процес тренувань та змагання.

Загалом ми маємо в клубі кілька команд. Вони різновікові: займаються дітки 6 років, і є команди дорослих. Окрім хлопчачих, є також і жіноча команда. До 12-13 років команди у нас мішані.

Що стосується тренувань, то я безпосередньо займаюся двома найстаршими командами. Ми маємо три тренування на тиждень.

В другій за рангом команді проводимо вивчення Біблії. Намагаємося двічі на тиждень досліджувати Святе Письмо та готуємо якусь тему для роздумів разом із капеланом Сергієм Ойовичем.

Старшим хлопцям намагаюся свідкувати на особистому рівні, спілкуватися на рівні їхніх потреб, відповідати на них, і, звісно, перед кожними змаганнями на організаційних зустрічах завжди проповідуємо Слово.

Раз у півтора місяці відбуваються змагання. Зазвичай сезон змагань починається в кінці вересня –на початку жовтня, а закінчується в травні.

Щодо змагального процесу, то молодші команди беруть участь у християнській лізі, змагаючись у турнірах із християнами. Ми робимо це свідомо, щоб більшу частину свого спортивного життя ці діти проводили в християнському оточенні, починаючи від тренувань і закінчуючи змаганнями. Бо, якщо це рівень чемпіонату України, то там є й нехристиянські команди. Цінності у них ніби теж хороші, але вони не сконцентровані на Ісусі. Через те, коли дитина вчиться грати у флорбол, ми відразу говоримо усіма своїми діями та усією атмосферою про те, що флорбол тісно пов’язаний з Христом, християнством і церквою. Тому, коли діти підростають, їх дивує, що у флорбол грають і нехристияни. Для нас це класно, що вони постійно спілкуються з християнами і цінності у них формуються правильні.

Приблизно раз у місяць відбуваються змагання в Луцьку. Ми допомагаємо місії «Епоха 2.2» проводити ці змагання в EDGE-лізі. Ця місія співпрацює з церквами, тому ми й там.

— Спростуй думку, чи скоріш твердження, що церква і спорт – речі не сумісні.

Звісно, спростую (сміється). Насправді наші церкви мислять про спорт дуже поверхнево. Згадують при цьому кілька посилань із Біблії, де апостол Павло опосередковано торкається спорту, говорячи: справа тілесна мало корисна, або де він говорить про біг. У кращому разі на спорт дивляться, як на щось нейтральне; у гіршому, кажуть, що спорт – це справа гріховна і займатися ним не потрібно.

Для мене спорт – це цілий світ. Тут є своя культура, своя мова, свої цінності, є свої герої, норми поведінки. Це світ, який теж потребує Христа. Це світ зі своїми жителями, які потребують спасіння. Саме тому я там. Це моя «Самарія, Юдея і край землі», де я проповідую Євангеліє. Це те, куди кличе Бог.

Спорт – це не щось недуховне, це поле для дії, це можливість прославити Бога. Як музикант на сцені може прославляти Бога, так само і спортсмен може прославляти Господа. Для нього сцена – це спортивний майданчик чи поле. Саме тому віруючим учасникам команди перед змаганнями я кажу, що це наш час прославити Бога. А в рутинному спортивному житті я закликаю їх до побожного життя.

Є й інший бік — азарт, який присутній у грі. Тоді ти можеш штовхати інших гравців, можеш чинити лукаво заради перемоги та досягнення цілі, використовувати людей, принижувати суперників. Але не тільки спортсмени можуть бути ведені азартом. Небезпека є завжди. Але ця ж небезпека є і в гурта прославлення, який стоїть на сцені, щоб не загордитися, і в бізнесменів, які можуть піти за грошима. Тут питання нашого ставлення і застосування біблійних цінностей у світі, в якому ми знаходимося. Саме тому, насамперед, я це називаю служінням.

Для мене спорт і гра — це життя в розрізі. За 45 хвилин ти переживаєш моменти радості, смутку, печалі, долину смертної тіні, моменти помилок, благодаті, благословення. За один матч ти можеш пережити цілий спектр речей, які відбуваються в тебе за рік.

— Як поєднуєш християнське життя і тренерство? Зокрема, як борешся з моментами падінь та коли закрадається гордість?

Окрім того, що треную, я ще граю разом із молоддю. І часто це грає зі мною злий жарт, тому що я духовний наставник, але в самого часто відбувається всередині боротьба. А з іншого боку, це дає мені можливість зрозуміти їх на полі.

Як борюся? Як і всі біблійні герої, — намагаюся довіряти Богу. Особливо в моменти програшу, коли все йшло до перемоги, або коли навпаки виграєш. Розумієш, що це все більше, ніж просто гра, у цьому є Бог. Для мене це оцінювання того, що відбулося або що зараз відбувається.

Якщо говорити про гру — найяскравіший момент, своєрідну кульмінацію всіх тренувань та підготовки, то часто Бог змінює мене саме в ці моменти. Коли ми беремо таймаут або коли йдемо на перерву, я знаю, що у мене є 10 секунд, щоб почути, що мені говорить Бог, та мудро підбадьорити хлопців. Я задаю Богу питання, що Він хоче саме зараз змінити в мені, в характері моїх гравців. Це класний індикатор. Те, що відбувається на полі, – це вияв атмосфери в команді, в стосунках, у твоєму серці, у твоїх відносинах з Богом та людьми навколо. Часто Бог під час гри позує мої негаразди в тій чи іншій сфері. Це живий, постійний процес мого духовного росту як тренера і хлопців як гравців.

Що стосується тренувань, то перед початком ми завжди стаємо в коло, і я молюся: «Господи, Ти найкращий тренер, тому Ти проведи це тренування». Цікаво, що хлопці думають про таку мою молитву (сміється). Я довіряю Богу кожне тренування, а потім намагаюся побачити Його в процесі.

Це рутинна робота. Я проводжу 6 тренувань на тиждень і кожного разу хочу дати гравцям щось інше, щось цікаве, що реально підготує їх до гри та до змагань. На підготовку у мене йде доволі багато часу, і я розумію, що не все залежить від мене. Наприклад, прийде один гравець, який буде створювати негативну атмосферу, перечити всьому, що чує. Або в моменти, коли все класно, хочеться собі приписати всю славу, але я згадую цю молитву і думаю: «Боже, я радий, що це Ти зробив. Ти – найкращий тренер і Ти провів».

Хоча часом це буває складно. Особливо, коли ти граєш проти принципового суперника і бачиш, що виграєш, ось тоді можна загордитися. Але це все дуже швидко «обрубується», коли хоче втрутитися Бог. Бувало, що програвали гру за кілька хвилин до закінчення, хоча вели в рахунку. Бог каже: «Хочете надіятися на себе? Добре, надійтеся». Часто такі уроки бувають болючими, але ми намагаємося винести щось корисне із кожного такого уроку і помічати Бога.

— Ким би ти став, якби не посвятив своє життя спорту?

Я не знаю… Вмію меблі гарні робити (сміється). Мріяв колись стати пожежником. Але це не стало реальністю, бо перед вступними іспитами в ліцей я зламав спину (компресійний перелом хребта). Тоді це зупинило мене, але зараз я активно займаюся спортом, і ця травма не вплинула.

— Що стало для тебе поштовхом у рішенні займатися спортом?

Я завжди активно служив Богу, для мене церква та служіння — це як невід’ємні частини мого життя. Переломний момент стався тоді, коли ми пішли з командою на утворення нової церкви. Саме тоді я займався профілактикою в школах. Одного разу ми прийшли на спортивний майданчик, принесли ключки, пограли з дітьми, а в кінці я кажу: «Хлопці, дівчата, ходіть я вам зараз щось покажу». Ми сіли в коло, я відкрив Біблію, а вони аж всі підвелися. І я почав розповідати біблійну історію. Дітям це сподобалося, вони були дуже активні. Тоді я зрозумів, що хочу спробувати служити Богу саме через спорт. З того моменту Бог почав проводити дуже швидко й активно в напрямку розвитку спортивного служіння.

Оглядаючись назад, бачу, що я завжди любив гру і командні види спорту. В дитинстві та юності я відвідував багато секцій. До речі, в церкву я потрапив через віруючих хлопців, які грали у футбол і запросили мене в команду. Спочатку я познайомився зі спортсменами з церкви. Спортивний клуб «Авана» теж мав неабиякий вплив на мене.

Бог провів мене через пасторство в новоутвореній церкві, через практичне служіння людям, формуючи з мене насамперед служителя. А тоді, використовуючи отримані навички і практику служіння, відкрив можливість служити через спорт. Я намагаюся служити, проповідувати і бути пастором для своїх спортсменів і їхніх батьків.

— Як ти відпочиваєш від спорту?

Окрім активного відпочинку, мені важко уявити інший. Мені подобається моє служіння, моя робота. Їдеш на змагання і фізично втомлюєшся, але я чекаю цього з нетерпінням. Час від часу я дозволяю собі на тренуваннях емоційне розвантаження, це коли я ставлю стандартні вправи і ми просто граємо. Відпочинком це важко назвати, але емоційно я розвантажуюся.

У мене є сім’я, з якою мені добре вдома. Вихідні та вечори в сімейному колі є цінним часом для мене.

— Що тебе найбільше вражає у суперниках? Чи є команди або окремі гравці, якими ти захоплюєшся?

Загалом у світі спорту мене вражає посвята людей своїй справі. У мене є кілька друзів та знайомих, які фанатіють від спорту і досягли вагомого успіху та результатів у своєму розвитку. Я ніколи не бачив та не спостерігав подібного за собою. Можливо, тому, що у мене вже такий вік, коли я переступив молодість у спортивному віці. Я порівняно пізно почав займатися спортом професійно.

В загальному мене дуже вражає флорбол як вид спорту. Я часом проводжу паралель з іншими видами і бачу колосальну різницю між флорболом і не флорболом.

В Україні цей вид спорту починався з християн. Вони по суті будували основу та фундамент усіх цінностей, які закладені сюди. Наприклад, зараз у нас навіть не йдеться про підкуп суддів, продажні матчі, мати на полі. Навіть коли до влади у федерації прийшли світські люди, вони не стали руйнувати ці цінності, а навпаки, розвивали цю культуру ще більше. Ці речі закладені Богом, тому вони приємні для всіх. Зараз мені приємно знаходитися у флорбольному оточенні, і мене вражає, що цей вид спорту лишається на висоті у сфері моральних цінностей.

— Чи є у тебе таланти, які б ти хотів реалізувати?

Не знаю… Можливо… Бачу, що зараз Бог хоче мене більше використовувати в організаторській роботі та у проповіді Євангелія не лише спортсменам, а й людям із владних структур. Декану, викладачам університету, де навчаюся, голові федерації, людям із департаменту спорту. Саме через цінності проповіді Євангелія я там.

До речі, з університетом у мене теж дуже цікава історія. Я вступив туди у 25 років на факультет фізкультури. Тоді я просив у Бога: якщо Ти хочеш, щоб я там був, то проведи, щоб я вступив на державну форму, бо по-іншому я не зможу там вчитися

Я відповідально готувався і вивів свої фізичні показники на досить високий рівень. Та за тиждень до вступних екзаменів я ламаю палець на нозі і здаю екзамени в такому стані. Я мало вірив, що пройду. Хлопці, які здавали зі мною, виглядали набагато сильнішими та витривалішими, ну й були молодшими. Тому я дуже здивувався, що Бог мене помістив туди: я вступив, зайнявши останнє державне місце.

Коли прийшов в університет, то ні декан, ні викладачі нічого не чули про флорбол. А зараз декан факультету почав модуль з флорболу, і його викладають як предмет.

Декан запрошує мене до співпраці, щоб я міг розвивати флорбол в університеті. Бог так зробив, що навчаючись я дізнався багато про спорт, а університет відкрив нові горизонти.

Чи я це планував? Звісно ні, але Бог так цікаво веде, що я можу тепер вільно починати мову про Бога з деканом, з викладачами. Я відмінник, і на останній сесії мені сказали, що йду на червоний диплом. Хоча я і відмінник – це несумісні речі (сміється). Але я розумію, для чого це. Бог дав можливість вступити, бажання вчитися, ті стосунки, і саме тому я можу там свідчити про руку Бога.

— Що тобі допомагає в житті, а що навпаки – заважає?

Допомагає підтримка близьких, рідних і друзів. Особливо цінно це з боку моєї сім’ї: коли я бачу там «зелене світло» на вечори, які я проводжу на тренуваннях; на поїздки на змагання, які зазвичай випадають на вихідні; коли дружина цікавиться та підбадьорює мене в організаційних питання, які стосуються співпраці з містом, з розвитком клубу. Мене підбадьорює, що вони турбуються, моляться і підтримують.

Також часто нові виклики мотивують мене до того, щоб активізувати свої сили, свою віру і жити по вірі.

А заважає внутрішнє: гордість, думки про те, що я щось більше, ніж є насправді, якась самовпевненість і надія на себе. Це збиває фокус із Божого провидіння. Тому намагаюся не допускати подібного, щоб іти Його дорогами.

— Як ти реагуєш на критику?

По-різному. Хтось критикує, аби критикувати, це така собі не конструктивна критика. Тоді не реагую ніяк, хоча це чіпляє.

Одна людина якось сказала, що в мене мало Христа у житті і забагато флорболу. Мене це зачепило, навіть у той момент я відповів їй грубо. Але Бог зупинив, і я задав собі запитання: може, й справді мені зараз потрібно більше говорити своїм хлопцям про Бога? І буквально за кілька хвилин я мав хорошу, глибоку розмову зі своїм другом, у якого великі проблеми у спорті. Потім я проаналізував: можливо, саме критика стала поштовхом до цієї розмови?

Тому критику намагаюся сприймати як те, Бог допускає у моє життя. ЇЇ важко приймати, але Бог використовує такі речі. Для мене критика – це боляче…

— Охарактеризуй свою особистість трьома прикметниками.

Пристрасний, якщо можна так сказати. У мене завжди вогонь в очах, особливо до всього нового. Я дуже люблю починати нові справи. Мене захоплює процес старту.

Віруючий. Не просто у значенні ходжу в церкву, а тому, що Бог вчить мене жити вірою і я маю живі стосунки з Ним. І це поширюється на такі моменти, про які я розповідав, що стосується гри та пластикового м’яча, того, за що живе моя сім’я тощо.

Відповідальний. Я починаю і розвиваю. Що стосується «Айсберга», то хоча я уже 5 років займаюся цим, постійно намагаюся впроваджувати щось нове. Нові тренування, нові зали, нові змагання, намагаюся зав’язувати нові стосунки.

— Твій девіз у житті.

«Усе робіть як для Господа, а не людям». Мене колись цього навчили в церкві. Я мав хороший приклад служителів, коли вони робили великі і дрібні справи, незважаючи на те, дивиться на них хтось чи ні. Вони служили Богу. Я дивився тоді і розумів, що хочу бути таким, як вони, хочу ставитися до життя так, як вони. І все це тому, що Господь створив все, веде і направляє.— Розкажи про свої найближчі плани на майбутнє.

Якраз думаю над цим.

Звісно, хочеться бути успішними і здобувати перемоги. Та найбільше думаю, про що буду проповідувати хлопцям, щоб мотивувати їх та підбадьорювати. Думаю більше про Євангеліє, ніж про гру.

Якщо говорити далі, рік-два, то думаю про професійний ріст. Про те, яким чином зробити так, щоб хлопці в клубі хоча б не платили за тренування, поїздки на змагання та отримували амуніцію безкоштовно. Це перший крок до професійності, адже в професійному спорті спортсмени заробляють.

Зараз мої хлопці не те що не заробляють, вони ще й вкладають свої гроші. Я хочу, щоб у майбутньому хоча б одній команді усе було «в нуль», а в кращому випадку, щоб мали невеличкий гонорар щомісяця. Це частково мрії, частково плани, ще до кінця не знаю, як це робити. Думаю, шукаю людей, які б розділяли мої цінності та могли вкладати фінанси у розвиток особистості через спорт.

— Як ти думаєш, чи можна через спортивне служіння підняти авторитет церкви в місті, області, країні?

Можна, і це реально. У нас зараз є якісні плоди цього.

Загалом до спорту в світі ставляться з довірою. Часто спортсмени стають депутатами, мерами. Наприклад, Кличко став мером столиці, не будучи політиком, тільки тому, що його знали та поважали. Їх обирають, бо їм довіряють. Коли спортсмени керуються правильними цінностями, всі це бачать.

В очах світських людей, коли церква дотична до спорту, то вона за здорове і якісне життя та працює над розвитком молодого покоління. Коли люди бачать, що церква займається спортом, вони розуміють, що вона несе здорове вчення. Така церква не проповідує якийсь аскетичний спосіб життя, чернецтво, а навпаки – вона відкрита і говорить, що Бог живий, Він близько, може впливати на життя і змінювати його. Для християн спорт — це не так званий вступ до євангелизму, а насправді це і є євангелизм через діла, й інколи треба лише сказати кілька речень про спасаючу жертву Христа.

Коли журналісти описують матчі, у яких ми беремо участь своєю футзальною командою, то називають нас «християни». Нас завжди запитують, як ми боремося зі стандартними для спортсмена речами, чому ми не матюкаємося і таке інше. Тобто вони розуміють, що це церковна команда, вони бачать, що можна навіть подекуди у брудному спорті грати по-іншому. В людей виникає питання, чому так? І декілька разів у мене питали, чим ми керуємося. Тоді ми могли проповідувати про Ісуса командою.

З іншого боку, спорт — це соціальна активність церкви. Ми можемо досягати людей, дбаючи про них та їхній емоційний стан.

Зараз, коли ми звертаємося у різні установи, то нас часто запитують: ви з тієї-то церкви? І цей зв’язок команди з церквою ще більше піднімає її впізнаваність та авторитет.

Звісно, ті, хто займається спортивним служінням, насамперед повинні дбати про свій духовний стан та взаємини з Богом. Не можна стверджувати: церкві треба займатися спортом – і все буде класно. Треба підходити до цього, як до мудрого служіння. Бо може бути зворотний ефект, що принесе не добру славу для місцевої громади. На жаль, доводилося чути і таке: «Як можна бути віруючим і таке робити?»— Що ти можеш порадити людям, які хочуть починати спортивне служіння, але не мають підтримки церкви та служителів?

Майже у кожного в житті був тренер. На різних етапах життя орієнтово 90% людей займалися якимось видом спорту. І часто тренер — це людина, на яку рівняються діти. Це не просто чоловік, який навчає тебе футболу, гандболу, бейсболу чи іншого виду спорту. Це людина з певними цінностями, і вона «проповідує» їх мінімум тричі в тиждень.

У мене є негативний досвід тренерства, коли, будучи дитиною, їздив на змагання і бачив, чим тренери займалися в підсобках, переживав приниження, іноді отримував стусана.

Є така цікава фраза: «Один тренер за рік свого життя спілкується і впливає на таку кількість людей, на яку середньостатистична людина може вплинути за все своє життя». Погоджуємося ми з цим чи ні, але з власного досвіду скажу, що так і є.

Коли ти тренер, то контактуєш не лише зі спортсменом, ти контактуєш з владою, з федераціями, зі структурами, з іншими командами. У тебе просто безліч спілкування і дотичності до людей, то чому там не проповідувати Христа?

Для мене тренерство – це те саме, що пасторство. Я не раз мав розмови про чиюсь маму, яка п’є, і про те, що з цим робити, не раз до мене телефонували серед ночі і просили допомогти, і не фізично, а саме на рівні емоцій, переживань. Не раз і не два до мене телефонували батьки моїх гравців і просили допомогти з дитиною. Іноді доводилося бути присутнім при з’ясуванні стосунків між батьками та дітьми, коли одні не розуміли інших. Не знаю, чи служителі церкви можуть так часто бувати в сім’ї, коли перед ними сваряться і з’ясовують стосунки.

Розумієте, тренер-служитель у спорті переживає моменти сильного болю та розчарування разом зі спортсменом, який ніби оголяється перед тобою і розуміє, що ти з ним і любиш його не тому, що він такий класний або тобі догоджає; а ти з ним тому, що Христос з тобою, бо ти б уже давно вигнав його з команди.

Виходить, що ти як тренер дотикаєшся так близько до життя стількох людей. Тоді виникає запитання: чому б не торкнутися до них Христом і Євангелієм? Якщо ми маємо такі гарні принципи життя, які стоять на Христі, на Слові Божому, ми їх проповідуємо в моменти болю, коли людина хапається за це, як за останню соломинку, і вони працюють, то чому це не служіння? Церква і має це робити: спасати людей від їхніх бід, проблем, гріха і показувати їм Христа.

Саме тому я вважаю, що церква зобов’язана займатися спортивним служінням.