Євангельська церква «Фіміам» 
   
   

Фото •
Аудіо •
Відео •
Проповіді •
Церковна газета •
Олена Маносюк

Практично, моє життя нічим особливим не відрізнялося від життя інших людей: була я звичайною дитиною, але навіть у ті часи атеїзму я, на відміну від тих, кому не розповідали про Бога, могла чути про Нього у православній церкві, яку відвідувала змалку. Одна віруюча бабуся (знайома моїх рідних), яка часто ночувала у нас вдома, завжди розповідала про Бога, але я не сприймала її розповідей надто серйозно, бо ж навколо говорили, що Бога немає.

Школу закінчила зі срібною медаллю. Далі було навчання в політехнічному інституті, який не мала змоги закінчити. Потім — одруження у віці 20 років, народження доньки. Наше спільне з чоловіком життя закінчилося через 6 років після одруження — чоловік мав схильність до вживання алкоголю. На той час я думала, що розлученням зможу вирішити всі проблеми. Але не так сталося, як гадалося. Практично з цього й почалися всі проблеми.

Свобода, яку я отримала, пішла тільки на зло... Була самотність... Була болюча звістка про те, що мій брат є наркозалежним. Сприйняла це дуже важко. Адже все, що чула про наркоманів, не давало ніякої надії на нормальне життя. Я намагалася не спілкуватися з його друзями. Пізніше, ближче познайомившись із ними, зрозуміла, що це просто нещасні люди, яким треба допомогти, — виникло велике бажання спасти їх від цього зла. Але, на жаль, самі вони цього зовсім не хотіли.

Прийшов момент, коли я сама спробувала наркотик, але чомусь не отримала від нього задоволення. Минув деякий час, і в момент глибокої депресії та розпачу я все-таки знову звернулася до того, що "полегшувало" життя іншим. Це стало остаточним кроком у прірву, з якої не могла вибратися довгі 12 років.

Доньці, яку дуже любила і якій віддавала все, що тільки могла, я стала поганою матір'ю. Між нами постала велика стіна — НАРКОТИК, і, на жаль, він став сильнішим за мою материнську любов. Це зовсім не означало, що я відреклася від своєї дитини, ні! Вона постійно була поруч зі мною, але її вихованням я, звичайно, не займалася — Аня жила сама по собі. Щодо своєї доньки я мала одне велике бажання — щоб вона ніколи не стала такою, якою я була тоді. Хоча тепер я усвідомлюю: просто смішно було надіятися, що дитина, яка живе в цьому, щодня на це дивиться, не вживатиме наркотик.

Я намагалася вирватися з тієї прірви. Лікувалася у луцькому наркодиспансері, цього мені вистачило приблизно на місяць. Захворівши гепатитом, я теж мала бажання звільнитися; навіть, забравши дитину, пішла зі свого дому, який став пристановищем для наркоманів, але, не маючи іншого житла, знову повернулася назад. Був момент, коли їздила у Київ, — там обіцяли звільнення від наркотику, — не допомогло. Познайомившись з віруючими родичами одного наркомана, я знову робила спробу звільнитися: ходила на богослужіння, навіть каялася, але мала бажання звільнитися лише від наркотику, не залишаючи інші гріхи у своєму житті. Я не хотіла віддати керівництво своїм життям Богові, думала, що тільки я і ніхто інший є володарем мого життя. За мене молилися християни, і я знаю, що посіяне у моєму серці не було надаремним, хоча зійшло воно набагато пізніше. А тоді через деякий час я знову повернулася до старого життя, ім'я якому було НАРКОТИК.

За вживання наркотиків мене було притягнуто до відповідальності перед Законом. Після тримісячного перебування в ізоляторі я була звільнена по амністії. Думала, що на цьому моє життя з наркотиком закінчилося. Але ні, воно не закінчилося, а лише призупинилося приблизно на один рік до того моменту, коли для мене як для матері сталася трагедія — мою доньку засудили за крадіжку. Це і стало поштовхом знову повернутися до того, що могло хоча б якось притупити біль серця. Я котилася ще глибше у прірву, зупинитися не могла.

А далі все було як у найгіршому кошмарному сні: за вживання наркотиків мене вдруге притягнули до відповідальності, саме перед цим я дізналася про те, чого найбільше боялася, — моя донька стала наркоманкою. Потім — колонія. Там не було наркотику, був лише біль, біль за свою доньку, якій сама ж проклала шлях до гріха. Там навіть не було бажання колотися; весь той гріх, який оточував мене, викликав у мене відразу. Було лише одне бажання — швидше повернутися додому. Вночі, коли всі спали, я могла звертатися до Бога з одним проханням — щоб моя донька залишилася живою. Тривога була недаремною.

Після звільнення, коли я вже поверталася додому, мені повідомили, що донька померла, потрапивши в аварію. Я не знала, як на це реагувати. Сумніви тривожили моє серце, вірити в таке зовсім не хотілося. Приїхавши в Луцьк, я відразу почала шукати людей, які могли б розповісти, чи жива моя донька. Нічого не з'ясувавши, я все-таки вирішила повернутися додому. Двері були відчинені, світла не було. Коли я зайшла в квартиру, то побачила Аню, яка лежала в гіпсі. Першими словами, що вирвалися з моїх уст, були такі: "Дякую Тобі, Боже! Вона жива!"

Я розумію, що Господь через людей потурбувався про мою доньку: її, з важкими переломами обох ніг, в лікарні довго не тримали — відправили додому, де не було нікого, хто б їй допоміг, не було ні їжі, ні будь-чого іншого, необхідного для життя, але був Той невидимий, Який сильніший за людей, Який є люблячим і турботливим Отцем. Першою, хто прийшов до Ані, була Таня Верещак, з якою нас раніше познайомив наркотик, але яка на той час уже була звільнена Богом; хлопці, що перебували на реабілітації у церкві "Фіміам", іноді приїжджали до Ані, привозили їсти, — така турбота дуже вразила мене. Вони засвідчили мені про своє навернення до Бога, про звільнення від наркотиків і запросили в церкву, якій були не байдужі проблеми таких людей, як ми. Вагань не було ніяких, я відразу почала відвідувати богослужіння. Мене вразило тепло, яке інші люди виявляли до мене, а найголовнішим було те, що я мала змогу пізнати Того, Хто міг дати набагато більше. Через деякий час я покаялася перед Богом за все, чим розпинала Його протягом усього життя. Знаю, що Господь, багатий милістю, не відкинув моє прохання, Він прийняв мене такою, як я була, простивши моє минуле.

Коли згадую все, що відбувалося раніше, добре розумію, що страшна прірва без Бога була на той час реальним життям. Але зараз я бачу, як багато дав мені Христос. Коли прокидаюся вранці, маю велике бажання постійно, кожну хвилину бути у присутності мого Бога. Тільки Він відкрив мені очі, показав світло, дав мир і спокій, якого у мене не було. Радію з того, що маю люблячу духовну сім'ю, де відчуваю тепло і турботу. Я дякую Спасителю за моє теперішнє життя, коли можу славити Господа, незважаючи на всі ті проблеми, які залишилися з минулого гріховного життя. Залишилися проблеми, але змінилося ставлення до них — я покладаюся на Бога, і Він вирішує те, що мені не під силу. Господню турботу і любов відчуваю постійно, Його рука підтримує у важкі хвилини. Бог зі мною незмінно! Люди навколо дивуються, що такі зміни взагалі можуть відбуватися у чиємусь житті, але це не заслуги мої чи інших людей, це тільки Божа милість! Дякую Богу, що я можу служити Йому!

Дякую Богу, що можу служити таким людям, якою і я колись була! І коли бачу стурбовані, повні відчаю і смутку очі наркомана, коли переді мною стривожені, сповнені болю і смутку очі мами, в якої син залежний від наркотиків, розумію, що повинна допомогти, але тільки під Божим керівництвом, у молитвах за цих людей, керуючись Божою любов'ю, лагідністю, добротою, терпінням.

„І був я мертвий. І прийшов Господь, і дав нове життя”.



 


Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація