Євангельська церква «Фіміам» 
   
   

Фото •
Аудіо •
Відео •
Проповіді •
Церковна газета •
Елла Ничипорук
Мене звати Елла, мені 34 роки. Народилася я і виросла у м. Луцьку. Виховувала мене і молодшу за мене на 5 років сестру наша бабуся, яка дуже нас любила і прощала всі наші провини. Я цим користувалася, бо була впевнена, що все мені зійде з рук. З 15 років я почала ходили на дискотеки, курити, випивати – і моє життя почало котитися у прірву, хоча я так тоді не думала. Після 8 класу залишила школу. Декілька разів починала вчитися у вечірній школі, але вино і друзі допомогли мені плюнути на освіту. Працювала в садочку і на заводі, але ніде довго не затримувалася.

Настав 1992 рік. Я посварилася з рідними, і в найпотрібніший момент подруга запропонувала мені вколотися. На той момент я почувалася досить погано після випитого пива, та ще й з родиною був конфлікт. Я вирішила для себе, що гірше, ніж є зараз, вже не буде. А про наркотики я знала давно і навіть бачила, як відбувається ломка, бо жила з бабусею і з тіткою, яка була залежною від наркотиків. Пам’ятаю, як я їй обіцяла, що ніколи не візьму шприц в руки. Обіцяла, тому що коли її кумарило, вона просила мене цього ніколи не робити. Але на той час, коли прийшла подруга, тітка відбувала покарання у в’язниці. І почалося… Перший укол – не сподобалося, другий і третій, а мені всі говорять, що я маю «відчути тягу» - ось і відчула. Щойно в мене почалася ломка, я сіла і написала тітці лист з питанням «що мені робити, бо я займаюся тим, чим і ви?» Вона потім розповідала, що тільки прочитала лист, у неї відразу з’явилася сивина. Все, пізно, час назад не повернути: що зроблено, те зроблено. Почалося життя у пеклі, тільки ще на землі. Вранці відкриваєш очі – і одна думка: «Де взяти?», і ввечері те саме. І з кожним днем все більше затягує те болото, що бридко самій від себе. Одним словом, пекло. Не хотілося жити і бачити теж нікого не хотілося. А коли не колешся, страждаєш - і так увесь час.

Але настав день, коли я перестала колотися і намагалася повернутися до нормального життя. У вересні 1993 року я одружилася. Думала, що від наркотиків мене хоч сім’я стримає, але ні! Ми пили разом з чоловіком. А коли випивала, то тягнуло колотися – і починався пошук! Це продовжувалося доти, доки я не зрозуміла, що вагітна. У 1994 році народила сина Романа. Чоловік продовжував пити, ми постійно сварилися. І коли сину було приблизно 4 місяці, я знову почала колотися. Все почалося спочатку, тільки тепер у мене був маленький син, чоловік-алкоголік і я - наркоманка. Згадую, як я на кумарі на морозі тримаю дворічну дитину і чекаю ширку. Мені зараз здається, що це була не я. Потім чоловік почав пити ще більше, і моя бабуся його вигнала, бо ми жили разом, а в неї було хворе серце - вона не могла терпіти тих скандалів. Їй постійно викликали «швидку». Бабуся померла у 1999 році – і ми залишилися самі з тіткою – нікому не потрібні наркомани з сином. Потім тітку Надю знову посадили у в’язницю, я жила з сином на Станіславського, 50. До нас додому ходили алкоголіки, наркомани і міліція. Одним словом, у нас був притон, де варили ширку, кололися, курили, вживали таблетки і спиртні напої. Докололася до того, що дитині через тиждень треба було йти в школу, а я його не збиралася вести туди, бо була увесь час під впливом наркотику з таблетками і не хотілося нічого. Ноги були опухлі, на руках від розчинника були тріщини, з яких текла кров, – не людина, а зомбі. І сестра Маринка забрали від мене сина.

Потім я лікувалася в наркодиспансері. Там мені теж колись наркоманка, а тепер сестра в Господі Таня Грицієнко, розповіла про реабілітаційний центр в Нововолинську, і я вирішила, що поїду туди. Але знайшла собі банду наркоманів і втекла з наркодиспансера, бо сестра після виписки мала мене забрати і повезти на центр. Так минув ще один місяць, після якого я прийшла до сестри і здалася їй. Тоді вона з чоловіком повезла мене у реабцентр у с. Біличі. Коли я приїхала туди, ще лежав сніг, мене зважили у зимовому одязі – я на той момент важила 49 кг разом з важкими зимовими чоботами, говорити не могла, бо задихалася, ноги і руки були всі в ранах. Якби з центру не було так далеко до дороги, я б пішла звідти, але на це в мене просто не було фізичної сили. Я там залишилася, та користі з того було мало, бо мені не подобалося християнське життя. Не розуміла, чому це я, молода, не можу посидіти у барі і покурити, - ні, це не для мене. Вони всі закомплексовані, а я такою не хочу бути і не буду. Я житиму так, як мені подобається, ні, колотися я не буду і ходитиму в церкву, коли захочу. Не вийшло жити по-моєму: і з Богом, і без Бога. І я знову стала наркоманкою. Здоров’я втратила ще більше і втратила людину, з якою жила. Це було 4 січня 2006 року. Весь світ повернувся, у мене було відчуття, ніби мій розум повернувся на місце. Коли помирав чоловік, я просила Бога, щоб Він його спас, і казала, що буду служити Йому, навіть якщо він помре. Я відчувала і точно знала, що це мій останній шанс, і я його використала.

29 січня 2007 року я пішла на центр «Переображення» з метою повністю змінити своє життя. З Божою допомогою я пройшла реабілітацію, прийняла хрещення. Вже рік допомагаю на реабцентрі. Тепер живу для Бога і з Богом. Проблеми не зникли і не закінчилися, але з Богом їх набагато легше долати. Я знаю, що Господь вірний Своїм обітницям, і Він не дасть винести більше, ніж я зможу. Я дуже люблю мого Спасителя і хочу, щоб Він змінював мене надалі і щоб кожна секунда, кожен подих мого життя прославляли Його святе ім’я. Подяка Ісусу Христу за святу кров і Його довготерпіння до мене!



 


Євангельська церква «Фіміам» © 2017
Контактна інформація